А вообще то ничего хорошего в зависти нет. Как то в инете прочла стих Марии Морозенко. То, что она пишет, по сути мне близко. Скорее всего, все именно так и есть. Жалко, что именно так. Но все таки людей , которые по-честному радуются за твои успехи - что-то не найти. Вот так то. И еще, конечно же тот стих. Хотя не знаю, имею ли право без разрешения автора, но хочется чтобы знали.
*********
Біла заздрість постукала тихо,
Посміхнулась до мене привітно:
– Не ношу я у пазусі лихо
Так, як носить сестра моя рідна.
Ти не бійся мене пригорнути,
Я для тебе зроблю все, що зможу.
Не захочеш мене навіть чути
Піду геть, більше не потривожу.
Я ішла в сиву далеч стежками,
Біла заздрість за мною спішила,
Прихилялася ніжно словами:
– Я не чорна… Білесенька-біла.
Я ішла, хоч не раз було важко.
Біла заздрість не раз дивувалась:
– Яка дужа! Стрімка, наче пташка!
Де такої ти сили набралась?!
А я прагла торкнутися неба.
Та коли на вершині спинилась,
Хтось штовхнув мене: – Так тобі треба! –
Наді мною луна покотилась.
Об каміння – всі мрії чудові.
Душа зболена в небі згасала –
Біла заздрість у чорній обнові
На верхів’ї стрімкому стояла.
